Бува закрию очі

Бува закрию очі, світло вимкну та відчую – Сором!
Прибув пізніш ніж треба в «сектор» - не віддав наказ.
Весь взвод мене втішає згодом хором
Оса – трьохсотий, важко, я згадаю то не раз.

Я музику кручу чимдужче, голосніше та відчую – Сльози!
Я в нотах обіцяв тобі, Тарасе, до кінця життя дружить
За рік знайшов твою могилу під осінні грози
Та сили не знайшов твою медаль твоїй сестрі вручить.

На Берковецькому сную між прапорів, з очей тече – Провина!
Я мав домовитись, натиснуть, подзвонить, забрать.
Минає другий рік, життя, миттєвість чи година?
Твоїй Вдові, Опосум, не знайду сміливості набрать.

Натисну газ я до підлоги, в грудях палить – Відчай!
Лечу зробити неможливе – закохану вдову, вагітну, вчити далі жить.
На поміч кличу наші переписки в телеграмі - ті що свідчать
Як жартувати вмів ти і по справжньому життя любить.

Ми в горі, плачем, телефон б’є в серце диким   – Жахом!
Полтава, курси, Інститут зв’язку, приліт.
«Моїх» там четверо двохсотих, остаточно їду дахом.
Навчати? Ні! - я не стягну дивись знову дітям в слід.

Я вголос перечитую свої вірші, зі мною – Безпорадність!
Я чув поезія то зброя…. схоже це обман.
Віддав би радо всі свої слова я за бездарність.
А так, втішають трохи рими, хоч не гоять ран.

На площі міста моє власне кладовище, моє море – Болю!
Там Борода, Бахмацький, Сонік, інші - ряд світлин і дат.
За що це все? За Незалежність? Справедливість? Волю?!
Спитай про то у матерів, сиріт, дружин чи сестер цих солдат.

З тієї площі йду, далеко, ніч, один, в кишенях я несу – Зневіру!
Зневіру в Бога, в Правду, в Перемогу, в Боротьбу.
Все!, досить, зіпсувався, схибив, взяв надміру.
Спитав себе: «Як жити?» Апатично: «Якось розгребу….»

То хто я є сьогодні? Зітканий я з чого?
Я Сором? Сльози? Безпорадність? Відчай? Жах?
Провина? Біль? Зневіра? Чи ніхто я?
Я знаю, нині мене звати просто –
Страх.

Так, я боюсь!
Страшусь спитати: «Хто наступний?»
Дивлюсь у очі.
Невже тебе я щойно обійняв в останній раз?